Слухай-но, Ельві. Слухай! Сьогодні приходив Барон. Без жодних попереджень! Таємно. Не жартую! Я такий стою, обслуговую Лорда Раббана, а Барон Харконнен такий раз — і стоїть у дверях. Яка маса, Ельві, — його тіло тяжіло над всією кімнатою! Але заплив він туди тихо, без жодного звуку, мов привид місячний.

Він глянув на мене, Ельві. З висоти своєї неймовірної! Мене аж мову відібрало, та це ще не найгірше. Озирнувшись, я побачив Звіра Раббана, самого Звіра, втілення всіх наших жахів — який мовчав і тремтів. Мов дитя, Ельві. Барон наче висмоктав увесь кисень — і нікому не стало сил говорити.

Та говорив сам Барон. Його голос аж до кісток мене пробрав. Він заходився розбирати плани Лорда Раббана, кожну дрібничку розкладати по поличках, виявляючи дурні місця, пояснюючи, як їх виправити. Від гри його слів у мене аж голова обертом пішла. Та я ж водночас Баронові вина підливав. А коли не вистачало, то їжу подавав, і знову їжу, і коли мені здавалося, що його туша от-от лусне, він зажадав плоті іншого виду: одурманеної та покірної.

Коли все скінчилося й Барон безшумно віддалився, я налив Лордові Раббану вина. Він плакав, Ельві. Це налякало мене сильніше за все. Я прожогом кинувся геть. Не зупинявся, доки не знайшов тебе.

Я бачив, як Звір плакав, Ельві. Не думаю, що мені варто було це бачити.