Ще раз сміятимешся з мене — я тобі повітря з легень випущу. Кіраби повинні об’єднатися. Я не жартую! Ми могли б усією западиною Вермілія володіти.

Бачиш цю жменю піску? Кажуть, він червоний через уміст окисленого заліза, проте правда в іншому. Річ у тім, що це вся та кров, яку тут пролили. Згадай фрименів. Раніше вони тут творили язичницьку, забобонну маячню, поки сардаукари не випустили з них кишки.

Потім ці упирі з Дому Негталос скористалися становищем і почали видобувати залізо. Але вони перехопили через край. Усі ми, падальники та мародери, обідрали до голих кісток скелети їхніх великих планів. Пісок випив їхню кров.

Далі Війна Асасинів. Іще більше крові. Безлад і можливості! Ми захопили всі ті занедбані бурові установки. У нас є шанс мати щось більше. Але що ми робимо? Розбігаємося, мов щурі, від першого ж шороху. Вони сміються з кірабів, бо ніколи не бачили, як ми налітаємо на них усім гуртом. Ніхто не бачив.

Пісок спраглий. Ми напоїмо його своєю кров’ю. Або ж чужою. Вибір за нами.

Й ось я підходжу до сумного стану Мірзабаха. Серед скелястих кратерів та вершин червоної пустелі височіє кам’яний стовп, вивітрений ерозією в форму, що нагадує гігантську кувалду. Риси скелі ідеально збігаються із дзен-сунітським концептом Мірзабаха — залізного молота, яким б’ють мертвих, якщо вони неспроможні правильно відповісти на запитання, що ставлять їм перед входом до раю.

Це скельне утворення перетворилося на важливе місце паломництва для дзен-сунітів, а згодом і для фрименів. Вони роздумували про вічність та запитання, що ведуть до раю. Насилля сардаукарів знищило цю давню традицію.

Та назирці прийшли кіраби. Святе місце тепер іменується Сук Алусус — злодійський ринок. Кажуть, що покидьки збираються в такій кількості завдяки традиції «Ринкового миру». Бійки, крадіжки й убивства тут заборонені.

Ось так Мірзабах перетворився зі святині, де бриніли молитви вільного народу, на злодійське лігво — торговисько, де продають речі, які жебраки вкрали у жебраків.