— Фримени? Та, так їм і треба...
— Ти хоч колись їх бачив? Ну, знаєш... до сардаукарів?
— Еге ж, ох і химерні в них були очиська, просто в душу зазирали. Міські фримени хай і простішими були, та одна холера, мали цей погляд. Буцім ти не гідний і черевики їм цілувати.
— Шо, прям як ті, вельможі?
— Та нє. Вельможі на вершині харчового ланцюжка, бо так воно заведено. А фримени гейби й унизу ланцюжка, а держаться, мов на вершині.
— Кажуть, вони нівроку билися. Дали сардаукарам прикурити.
— Міцні були, хто ж заперечуватиме. Разочок бачив, як Харконненівські охоронці одного обступили. То бійка закінчилася раніше, ніж почалася: троє мертвих охоронців, а фримена тільки й бачили. Кляті привиди пустелі.
— Шо ж, тепер вони всі ґиґнули.
— Безслідно, тіко духи по січам досі літають.
— Шкода, що Імператорові довелося їх усіх убити.
— Та й подумай, скільки їх могло бути. Жити оце в пустелі, без води, серед хробаків, бур та піску. Сардаукари їм прямо послугу зробили, як на мене...

Вигнання дзен-сунітів — подія, про яку майже немає згадок в історії. Розкол між войовничими вченнями Маомета Саарі та католицькою філософською течією Алі Бена Охаші* призвів до великого виходу зі Старої Терри.
Дзен-сунітам ніде не були раді, куди б вони не подалися. Космічні подорожі обмежувалися повільними кораблями, у безмежній порожнечі лише посилювалося дивацтво тих, кому доводилося проводити там багато часу.
На кожній планеті дзен-сунітів зустрічали зневажливо: хтось просто байдуже, а хтось і військовими блокадами, кривавими сутичками й поневоленням.
Схоже до дерева, що скидає листя з настанням зими, так само дзен-суніти позбавлялися від слабких і хворих — доки не залишилося лише тверде дерев’яне ядро.
Філософія дзен-сунітів поширилася по всій Імперії, їхні мандри вплинули на багато світів, яких вони торкнулися, але ми можемо лише висувати припущення щодо того, де осіла остаточна, загартована група дзен-сунітів.
*Є деякі джерела, які стверджують, що насправді за філософією стояла його друга дружина, Нісай, водночас Алі Бен був лише її рупором.

Події сардаукарівського погрому 10 195 року добре задокументовані іншими джерелами, тож я не буду їх переповідати. Натомість поділюся своїми припущеннями щодо правдивості так званого геноциду фрименів.
- Сардаукари відомі надзвичайною пихою. Вони визнають лише повну перемогу.
- Перепис населення Арракіса за часів правління Харконненів вели недбало, тож кількість фрименів у статистиці занижена.
- Гільдія Лоцманів забороняє польоти на низьких висотах і використання супутників над Арракісом, порушникам погрожує повна втрата транспортних прав.
- Фримени володіли складною технологією, адаптованою до виживання в пустелі.
Ураховуючи вищезазначене, я припускаю, що під час погрому фримени відступили до південної півкулі Арракіса. Щоб захистити свою територію, вони платять Гільдії Лоцманів меланжем.
Як-то кажуть: «Не записуй людину в мерці, доки не побачиш її тіла. Та й тоді можна помилитися».