Бачиш-но, тобі не збагнути важливості моєї роботи. Вважаєш, що Харконнени видобувають достатньо прянощів, щоби задовольнити потреби решти світів? Гадаєш, їм це колись вдасться? Як би не так! Вони такі ж жабні виродки, як і решта з нас. Знайди мені хоч один закуток, де не потрібні прянощі. Вони повсюди, їх хочуть усі. Прянощі стали паливом нашого всесвіту і його валютою. Валютою Імперії. І я збираюся озолотитися, переправляючи його контрабандою тим, хто не може його отримати в інший спосіб.

Сьогодні ми прийняли ще одну дозу прянощів, наче Арракіс вирішив компенсувати нам свої жорстокі умови саме тим, заради чого ми всі тут. Є щось неймовірне в тому, як здіймаються догори ці фіолетові клуби диму, у запаху, у звуках. Колись фримени казали, що викиди прянощів символізують народження нового хробака. На щастя, ці примітивні забобони давно в минулому. Лишилися лише прянощі, техніка для їх видобутку та люди — сполучна ланка між одним та іншим.

Вони всі насміхалися, мов бовдури, з тих темних молитов, що линули з чавильні, і з фіолетових клубів диму над головами, і з мого друга Шай-Хулуда, що віщав про речі, страшні й неосяжні.

Це все прянощі, говорили вони. Наркотичне марево, і не більше. Так, це було марево! Плід уяви. Але в ньому було щось іще. Якесь зерно. Призначення. Щось більше за мене. Щось, що тягнеться й кличе. Голоси з інших часів. Інших світів.

Вони не могли це осягнути. Їх розум був занадто дріб'язковим для цього. По суті, вони мало чим відрізняються від живого товару, яким промишляють. Від звірів.